Мирослав Миронович: «Візьми і зроби!»

05.01.2014

У Мирослава Мироновича необычная должность – он вице-ректор Украинского католического университета по вопросам предназначения и миссии. Один из основателей Украинской Хельсинской группы, у которого за плечами 10 лет советских лагерей, не считает себя политиком. «Я людина ідеї. Для мене важливо бути причетним до зміни ментальності людей», – сказал он на встрече с участниками ивента во Львове, в декабре 2013 г.

_MG_7141

Тогда он давал оценку Майдану как форме мирного протеста. Сегодня, спустя три месяца, когда мы живем уже совсем в других обстоятельствах, сказанное им по-прежнему актуально. Это взгляд философа и мудрого человека на изменения, которые происходят в Украине,  и на то, что может сделать для своей страны молодое поколение ее граждан.

– Україна ніколи не втрачає шансу втратити свій шанс, – грустно шутит пан Мирослав, вспоминая ситуацию, которая была в стране в 1991 году. Мы тогда вроде бы получили западную модель государства – парламент, выборы, но интеллектуального наполнения этих форм не произошло, люди не поменялись и западные ростки на нашей почве не прижились.

– Згадайте, наприклад, як люди тоді сприйняли правду про політичні репресії, – продолжает Миронович. – Вона викликала опір у багатьох. Людина має певні обмеження щодо сприйняття правди, якщо це зачіпає її ціннісні установки. Особливо, якщо правда подається як гострий меч, як шабля, а не як ліки, що зцілюють людей і суспільство.

– Ми не помітили, як за роки незалежності в країні створилася певна аморальна більшість. Люди дивилися навколо і бачили, що якщо ти живеш чесно – ти лузер, ти втрачаєш свій шанс… Це схоже на епідемію: вони будують будинки і купляють авто, а я чесний, і моя сім’я через це страждає… Я тоді зроблю як вони – і йде лавина зречення від Божого закону.

– Я щойно повернувся з Майдану у Києві. І я добре пам’ятаю 2004 рік, цю арку любові над Києвом, я думав, що це найкращий момент мого життя. Здається, що Майдану бракує організації, там багато груп і мало комунікації, але він захоплює. Та й чи може бути в нас інакше? Ми такі є. Згадайте козаків, гайдамаків, отаманів громадянської війни – в нас завжди панує поліцентричність, в нас немає формули єдності, ми не гомогенні. І ми не змінимо свій генотип. Наше завдання – прийняти свою природу і зрозуміти, що це багатство, а не проблема. Ми не можемо змусити всіх бути Галичиною чи Донбасом, але на перехресті різних ідей країна може створити нову якість! І в нас достатньо почуття єдності – ми всі за Україну. Отже треба позбутися стереотипу гомогенності. Чи потрібна нам, наприклад, одна церква? Можливо, нам потрібна релігійна свобода і вміння толерувати іншого?

– Треба сказати собі на Майдані: ми не робимо жодних спроб травмувати ідентичність одне одного. Ми дивимося на компроміс як на можливість виграти всім. Нам потрібно берегти те, що нас об’єднує, потрібна парасолькова ідея, що приведе нас до єдиної платформи дій. Погано буде, якщо наші стереотипи загонять нас на стару доріжку, де всі знов програють.

– Згадую казку про Змія з 12 головами, що збирав данину з цієї землі. Приходить герой, рубає голови, але вони відростають знов ще в більшій кількості. Отже справа не в тому, щоб відрубати голову. Треба найти дуб, і яйце, і голку, в якій смерть змія, а це інтелектуальне завдання для нас. А духовне завдання – стояти на боці правди, бо інакше ми на боці змія.

– Покоління Майдану – фантастичне. Це перше покоління без комплексу «гомо советікус», воно світиться свободою, в його очах немає страху. Вони спілкуються з цілим світом і вже навчилися визнавати право іншого на свою думку. Вони молоді і готові до дружби, до відкриття інших людей. І вони дуже розумні. Їхній розум викликає захоплення.

Ми, старше покоління, все ще живемо в патерналістській державі. Ось ми виберемо Президента, і хай він нам вибудує майбутнє. А ти сам – візьми і зроби! «Візьми і зроби!» – це наше гасло в УКУ. У студентів на майдані так само є проблеми комунікації, бо вони теж з України. Але вони першими створили спільний координаційний комітет…

– В нас достатньо приводів для оптимізму. Суспільство прокинулось, нове покоління отримало власний голос. Але коли ти біжиш марафон, треба розуміти дистанцію і розподіляти сили, не чекати швидкого фінішу. Треба бачити перспективу і розуміти, що нове суспільство не можна ввести наказом чи навіть домовленістю. Це – довга дистанція.